Притча про кристал льоду.

Високо в горах, на блискучій білосніжній вершині, народився прозорий, як дитяча сльоза, кристал льоду. Вдень він милувався сонцем, граючи світлом на своїх гранях, майстерно створених природою, вночі радів зіркам, розглядаючи ці дивовижні блискучі створіння. Поступово він ріс, вбирав у себе все більше енергії ласкавого світила. Одного разу, коли кристал став настільки великим, що міг розгледіти не тільки небо, але й навколишній світ, йому відкрилося щось дивовижне, хмари, що приховували підніжжя гір, розступилися, і перед його очима постала чудова долина, що потопала в незвичайних, яскравих фарбах смарагду. Це видовище настільки захопило дух кристала, що в нього народилося пекуче бажання будь-яким чином спуститися в цей незвичайний куточок природи і пізнати всі його принади. Кристал напружив усю свою силу, щоб перетворитися у воду і стрімко поринув униз, чим швидше він спускався, тим могутнішим ставав, потік робився все ширшим, і, вирував, скипаючи неприборканою пристрастю, він мчав назустріч мрії, із завидною завзятістю, долаючи на своєму шляху кам’яні перешкоди, нищівні пороги, запаморочливі водоспади, його бентежив дух новизни і прагнення досягти заповітної мети. І ось, в одну прекрасну мить, це сталося. Його води потужним потоком ринули річкою в долину. Які прекрасні були її береги, що потопали в яскравій зелені, як дивовижно переливались відблиски сонця на водній гладі, як раділо все навколо цілющій прохолоді вод. Кристал відчував, як насичував чарівною вологою кожну рослину, як з насолодою тамували спрагу ті, хто приходив до його берегів, відчував, як в його водах плескалось життя, що зародилося, і він став вмістилищем цього життя, і це було для нього справжнім щастям. Так і перебігало його життя, вдень він тамував спрагу всіх стражденних, а ночами розглядав відображення зоряного неба у своїх водах, дивуючись дивним світам і згадуючи свій далекий дім. Йому здавалося, що це щастя буде тривати вічно.

Але одного разу його води раптово досягли кінця долини, розлившись в озеро. Життя стало розміреним і спокійним. Поступово, колись чудові вируючі води почали затягуватись бурою тванню, перетворюючись у затхле болото. Рідко хто тепер відвідував ці береги, не було в його водах і колишньої сили, і колишнього життя, страх і відчай охопили колишній кристал, він почав панічно боятися сонця, поява світила щоразу породжувала в ньому жахливу картину, виткану з його вод, що випаровувалися, марево своєї кончини і невблаганної зумовленості. Він боявся стати парою, втратити свою індивідуальність, втратити свободу, ніч стала для нього єдиною розрадою, огортаючи його прохолодою колишніх спогадів. Він з тугою дивився на сяючі зірки, зітхаючи за недоступними далекими світами та їхньою незмінною красою.

І одного разу, під час світанку, його осяяло – він зрозумів сенс життя, сенс вічності, відчув свою істинну природу, яка пробудила в ньому душу. У цей момент над горизонтом з’явився сліпучий диск сонця. «Боже! Вирвався вигук із глибини залишків його вод, як усе просто!» Він поринув назустріч ласкавим променям могутнього світила, перетворюючи воду в пар, порив вітру з легкістю підхопив його і поніс угору, віддаляючи від звичного простору, він летів, і прочував дивне відчуття невагомості та новизни, і тільки зараз зрозумів, що це і є справжнісінька, давно забута ним, чарівна істинна свобода. Його переповнювало відчуття всеосяжного щастя, своєї неповторної індивідуальності і в той же час нескінченного єднання з величезним приголомшливим Всесвітом, який виявився набагато ширшим, ніж він собі уявляв. «Як усе просто!» - не переставав повторювати його Дух, насолоджуючись польотом. - Так, тепер я знаю свою Істинну Природу, подумав він, плавно опускаючись на одну з чергових блискучих вершин….»

Із книги Анастасії Нових "Птахи і Камінь"